ALTARS

•

In the Cabinet of Dr. Caligari
oil on canvas, 100x50 cm, 2019

"In the Cabinet of Dr. Caligari"
Joint project of Marjan Pyrozhok and Yulia Dolynska – "Altars" (homemade)

A multi-layered, magical-journalistic, documentary-multimedia project...

A cursory study of the evolution of human desires… which are transformed into ritual actions and fanatical cults… which have become an integral, therefore invisible part of humanity…

Observing their metamorphosis from mystical-romantic primordial to already established, socially accustomed...

Interpretations on the topic of modern, implicit ritual initiations and their development in society...

"Altars" is the culmination, the metaphorical conclusion of these studies, an attempt to visualize one's own interpretation, assembled into a single whole - a home "Altar", in a form that allows concisely, but completely, to convey certain meanings and feelings of one or another cult...

A cult is a kind of extract from the evolution of human desires... the apotheosis of fanaticism... the ultimate speck of self-denial...

This Altar is the result of research into the cult of "Healing", the instinctive desire for self-preservation... an illustrative and substantive record of its evolution... from the romantic charlatanism... to the cult of pharmaceuticals and its role in society...

Rethinking the medical phenomenon... its functions and effects on us and our environment... the ritual of today... vaccination, health insurance, a mystical mixture of the documented historical and the sacred invisible...

"Healing Retablo" is a completed (at this stage of development) and integral object of worship of something conditionally sacred... which has long been inseparable and invisibly accompanying all life... the constancy and familiarity of a lifelong ritual... which is the allusion to primal sacrifice, which is usually disguised by the already established requirements of the "healing spheres" of the human race...

August 2019 (the end of work on the picture a year before the pandemic, the opening of the installation six months before COVID-19)

P.S. The next two Altars are being prepared for implementation - "Buy" and "Play", which will continue the concept of cults, this time it is the Altar of material (financial) provision (the history of money... ) and the Altar of entertainment and hedonistic leisure (the history of games... )

Fragment. Plague doctors mask
15x30 cm, oil on canvas

Чумний лікар – так називали у середньовічній Європі лікарів, основними пацієнтами яких були хворі на чуму.

Медицина того часу переважно являла собою сплав теоло- гічних ідей з ошуканськими практиками. У середні віки чума практично не лікувалася, протидії зводились лише до вирізання або припікання чумних бубонів. Чумні лікарі практикували кровопускання і заходи на кшталт прикладання жаб на пухирі, щоб “збалансувати соки нормального життя”.

Занесена до Європи інфекція, за різними оцінками, знищила від 30 до 60% її населення і зробила на наступні чотири століття чумних лікарів невід'ємною частиною життя. У період пандемії “Чорна смерть”, з 1347 по 1353 рік, загинуло 75 мільйонів людей на трьох захоплених хворобою континентах. На той час лікарі не знали, що чума поширюється повітряно-крапельним шляхом, але вважали що хворобу викликають "міазми".

Міазм (від грец. μίασμα “забруднення, скверна”) – застарілий медичний термін, яким аж до кінця XIX століття позначалися “заразливі початки” (щось наближене до сучасного визначення “інфекції”), що мешкають у довкіллі і про природу яких нічого не відомо.

До відкриття хвороботворних мікроорганізмів більшість лікарів були впевнені, що причинами заразних хвороб можуть бути продукти гниття, що містяться у ґрунті, воді, відходах життєдіяльності і т. п. Вважалося, що випаровуючись з вогнищ свого утворення у повітря, міазми таким чином потрапляють в організм людини, викликаючи в ньому хворобу, наприклад, черевний тиф, холеру, малярію.

Головною особливістю чумних лікарів був їхній захисний костюм. Для убезпечення від міазмів чумні лікарі носили своєрідний прототип сучасних респіраторів – маску із дзьобом. Маска спочатку закривала тільки обличчя, але пізніше повністю покрила голову; виготовлялась зі щільної шкіри, зі склом для очей; у дзьоб закладалися квіти і трави із сильним запахом - трояндові пелюстки, розмарин, лавр, ладан і т. п., що мали захищати від “хвороботворного запаху”. Щоб не задихнутися, в дзьобі пророблялися два невеликі отвори. Крім того, лікар для профілактики постійно жував часник і закладав губку із ладаном у ніздрі і вуха.

Щільний костюм, як правило, чорного кольору, також робився зі шкіри або вощеної тканини і складався з довгої сорочки до п'ят, штанів і високих чобіт, та пари рукавичок. До рук чумний лікар брав довгу палицю, щоб не торкатися до пацієнта руками. На жаль, цей попередник сучасного протичумного костюма рятував не завжди, особливо за наявності у хворого легеневої форми чуми. Збудник цієї хвороби - чумна паличка, потрапляла у легені лікаря через незахищені отвори для дихання у масці, тому багато лікарів гинули в спробах надати допомогу своїм пацієнтам.

Fragment. Snake Tincture - Miraculous Potion That Heals Everything
15x15 cm, oil on canvas

Зміїна настоянка – це витяжка із змії на рисовому вині або зерновому спирті.

Через те, що всі змії щороку оновлюють шкіру, у стародавні часи їх шанували, як безсмертних, а вужа, взагалі, як бога лікування.

У традиційній китайській медицині змії і їх нутрощі є безцінними для укріплення життєвих сил і здоров'я. Вживання зміїної настоянки було зареєстровано у Китаї ще у часи династії Західної Чжоу (1046 - 771 роки до н.э.).

Перед приготуванням еліксиру змію кілька тижнів не годують, щоб очистити її нутрощі, або потрошать і зашивають. Потім ще живого плазуна (бо змія переживає видалення свого травного тракту) заливають рисовим вином або спиртом, додають женьшень та інші трави (точний перелік інгредієнтів зберігається у таємниці), закорковують ємкість і залишають настоюватися до року.

Зміїне вино надає загальнозміцнюючий і омолоджуючий ефект, підвищує імунітет і життєвий тонус, допомагає боротися з синдромом хронічної втоми. З його допомогою можна зняти спазми і вилікувати проказу. Зміїне м'ясо знімає ревматичні болі, а шкіра змії використовується для лікування очних запалень.

У Китаї, В'єтнамі і країнах Південно-Східної Азії спиртова настоянка на змії - це не алкоголь, а ліки, які зцілюють все, від далекозорості до випадіння волосся, і, звісно, підвищують сексуальну активність. Пити настоянку слід у малих кількостях - 50 мл в день, інакше напій принесе більше шкоди, ніж користі.

Зміїна олія - чудодійна мазь нібито із справжнього зміїного жиру, що призначалася для усунення болю і кульгавості, синців і укусів комах та будь-яких ушкоджень. Так стверджував Кларк Стенлі, широко відомий у США як “король гримучих змій”, рекламуючи свій запатентований “Лінімент зміїної олії”. Еліксир набув широкої популярності, адже самозванець запевняв, що отримав свої знання від шаманів хопі.

У 1917 році суміш Стенлі дослідили і визнали її ошуканською, бо до складу входили мінеральна олива, 1% жиру (імовірно, сало), капсаїцин з перцю чилі, скипидар і камфора - і жодного зміїного інгредієнта. Після понад двадцяти років шарлатанського аптекарства зі Стенлі стягнули 20 доларів за порушення закону 1906 року “Про чисті продукти харчування та медикаменти”.

В Європі XVII-го століття, особливо у Великій Британії, шахраї зазвичай рекомендували гадючу олію для лікування ревматизму і шкірних захворювань. За прикладом Стенлі, багато підприємців того часу рекламували та реалізовували мінеральне мастило (часто змішуючи його з різними травами, спеціями та сполуками), як цілющу "зміїну олію", запевняючи, що ця суміш є панацеєю при багатьох недугах.

З того часу термін “зміїна олія” вживається у популярній культурі, як посилання на будь-яку марну суміш, яку продають як ліки, або використовується для опису широкого спектра шахрайських товарів, послуг, ідей і дій, таких як пуста риторика у політиці.

Незважаючи на те, що у західному світі давно відомо про олію, отриманому з жиру різних гадюк, твердження про її дієвість як ліків ніколи не були ретельно вивчені, а її ефективність невідома.

Fragment

17x50 cm, oil on canvas

Hydrogen cyanide HCN (синильна кислота, ціанід водню)

– безбарвна, прозора, дуже летка рідина, має характерний запах гіркого мигдалю. Дуже токсична.

Синильна кислота була основною складовою препарату “Циклон Б” (створений у Німеччині в 1920-х роках), що був популярним в Європі інсектицидом, а також під час Другої світової війни використовувався нацистами для страти людей у концентраційних таборах. У деяких штатах США синильна кислота використовувалась у газових камерах, як отрута при виконанні вироків смертної кари, востаннє це було зроблено в Аризоні в 1999 році. Смерть, як правило, настає протягом 5-15 хвилин.

Дуже розбавлений розчин синильної кислоти раніше застосовували у медицині, як заспокійливий і знеболюючий засіб, під назвою “Штучні лавровишневі краплі”.

Methanol CH3OH (метанол, метиловий спирт)

– найпростіший одноатомний спирт, безбарвна рідина зі слабким спиртовим запахом. Метанол ще отримав назву деревного спирту, тому що колись його виготовляли переважно дистиляцією деревини. Чистий метанол був вперше виділений у 1661 році Робертом Бойлом із самшиту, хоча ще стародавні єгиптяни використовували його у складі бальзамуючої суміші.

У органічній хімії метанол використовується як розчинник.

Метиловий спирт – нервово-судинна отрута, навіть невелика кількість цього спирту вражає зоровий нерв та сітківку ока, а його доза у 100 г є смертельною для людей.

Arsenicum (миш'як)

– хімічний елемент As, металоїд.

Лікарську дію сполук миш'яку помітили давно. У Стародавньому Китаї еліксиром “трьох жовтих субстанцій” - сумішшю порошків природних мінералів - аурипігменту, реальгару і сірки лікували душевні розлади. “Батько медицини” Гіппократ рекомендував пасту з сульфіду миш'яку для лікування виразок. У середньовіччі миш'яковисті ліки широко застосовувалися для лікування ангін і поворотного тифу.

Миш'як став ключовим інгредієнтом у багатьох патентованих ліках, в тому числі у "Рішенні Фаулера" (Fowler's solution) - ліках від малярії і сифілісу, що використовувались з кінця XVIII століття до 1950-х років. Також його застосовували для лікування ревматизму, епілепсії і астми, псоріазу та екземи, захворювань нервової системи і навіть білокрів'я (лейкемії). Миш'як канцерогенний і у малих дозах, і тому його використання як ліків для “поліпшення крові”, що тривало до середини 1950-х років, внесло свій вагомий внесок у розвиток онкологічних захворювань.

Окрім того небезпека була ще й зовнішньою – із приходом у XVIII столітті моди на зелений колір і створення миш’яковистих фарб, таких як королівська жовта, брауншвейгська зелена, паризька зелень. Ними фарбували стіни, шпалери, меблі, килими, легкі тканини для бальних суконь, штучні квіти і навіть дитячі іграшки.

Зелений пігмент використовувався у художніх фарбах і косметиці; зелений Шеєле, арсенат міді, використовувався в XIX столітті як барвник у солодощах. Це викликало масові отруєння миш'яком.

Вважається, що вперше про миш'як, як про отруту, згадав засновник арабської алхімії Гебер (XVIII-XIX століття). По тому багато століть миш'як вважався “королем отрут”. Була у нього і ще одна промовиста назва - “порошок для спадкоємців”. В історії Європи можна провести майже безперервну лінію “миш’якової вельможної спадковості”.

Летальною для більшості людей вважається доза від 60 до 200 мг, в залежності від віку, статі, маси, стану здоров'я, а також хімічного складу отрути. Після отруєння смерть настає в середньому через 10 годин.

Проте не для всіх. Так, з середини XIX століття, селяни з австрійської провінції Штирія протягом декількох поколінь вживали миш'як у невеликих дозах “для поліпшення кольору обличчя, підвищення апетиту, полегшення дихання і профілактики хвороб”. Один з селян споживав порошок чистого миш'яку по шість гран (0,39 г), тобто по три безумовно летальні дози!

Присутній в організмі у дуже малих кількостях, миш'як таки ніби сприятливо впливає на процеси кровотворення, обмін речовин, швидкість росту тканин; припускають, що мікродози миш'яку підвищують стійкість організму до дії шкідливих мікробів.

Однак на сьогодні миш'як зрідка застосовується у стоматології для локального омертвіння зубного нерва і ще одним винятком є знаменитий “препарат 606”.

Пауль Ерліх, німецький науковець і лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини, після шестисот п’яти невдалих спроб, у 1909 році отримав препарат згодом названий сальварсан (від лат. salvatio – порятунок), що виявився першою “магічною кулею”, яка вбиває бліду спірохету – збудник сифілісу. Саме з сальварсану, до появи антибіотиків, почалась сучасна епоха хіміотерапії.

Heroine (героїн)

– опіоїд, як правило, білий або коричневий порошок. Як рекреаційний наркотик зазвичай його вводять у вену, але також героїн можна курити, нюхати або вдихати інгаляційно. Початок дії зазвичай швидкий і триває кілька годин.

Опійний мак вирощувався у Нижній Месопотамії ще за 3400 років до н.е. Героїн з нього був вперше виготовлений К.Р. Алдером Райтом у Лондоні у 1874 році. Проте комерціалізувала героїн німецька фармацевтична компанія “Bayer”, що у 1895 році почала продавати його, як безрецептурний препарат від кашлю, під торговою маркою “Heroin” (від нім. heroisch - “героїчний, сильний”). Науковці “Bayer” стверджували, що хоча героїн у два-три рази перевищує дію аналогічної дози морфіну, він не викликає звикання. Як наслідок, “Heroin” позиціонувався компанією як “чарівна пігулка”, що зцілює від астми, грипу, склерозу, хвороб серця і шлунково-кишкового тракту, тому його навіть рекомендували при кишкових коліках у немовлят.

Після з’ясування, що героїн має не тільки болезаспокійливу і протикашльову дію, але і викликає сильне відчуття благополуччя, лікарі припустили, що він може покращувати самопочуття хворих на депресивні стани, на ідіотизм, пов’язаний із слабоумством, страждаючих на німфоманію, або галюцинації.

Хоча у 1924 році Конгрес США заборонив продаж, імпорт або виробництво героїну, з 1925 по 1930 рік виробництво наркотика у інших країнах сягнуло 34 тонн.

На сьогодні героїн використовується з медичною метою у декількох країнах для полегшення болю, або для лікування опіумної залежності. Зараз, якщо люди вмирають від наркотичного передозування, наркотик зазвичай є опіоїдом і часто героїном.

Belladonna (беладо́на)

– багаторічна рослина сімейства пасльонових. При попаданні в організм, листя і ягоди надзвичайно токсичні. Ознаками важкого отруєння беладоною є сильне психічне збудження, часом до судом, а також різке падіння артеріального тиску і дуже слабкий пульс. Можлива смерть у результаті паралічу дихального центру.

Беладона має непередбачуваний ефект на організм і психіку. Отруєння нею супроводжується галюцинаціями, що найчастіше описуються як дуже неприємні, і рекреаційне використання вважається надзвичайно небезпечним через високий ризик ненавмисного смертельного передозування. Тривалість ефекту від споживання беладони від трьох до чотирьох годин; супроводжується зоровими галюцинаціями, що, як і деякі негативні наслідки, можуть тривати від трьох до чотирьох днів.

Беладона має довгу історію використання у ліках, косметиці і отруті.

Століттями її використовували у фітотерапії як знеболюючий, протизапальний, протиспазматичний засіб при бронхіальній астмі, шлунково-кишкових захворюваннях, а також при отруєнні морфієм. До середньовіччя її вживали як анестезуючий засіб для хірургії; римляни застосовували її як отруту для вбивства; і ще раніше її використовували для виготовлення отруйних стріл.

У перекладі з італійської беладона означає “прекрасна жінка”. Майже до середини ХХ століття жінки використовували червоний ягідний сік беладони, щоб надати ланітам кольору здорового рум'янцю і капали в очі для розширення зіниць, щоб виглядати спокусливіше.

У минулому вважалося, що відьми використовували суміш беладони, опійного маку та інших отруйних рослин, як чародійну “літаючу мазь”, якою вони натирались, щоб літати на шабаш і влаштовувати вакханалії. Інквізиція не тільки карала жінок за використання такої мазі, але і сама застосовувала беладону під час допитів звинувачених у чаклунстві. Алкалоїди, що містить ця рослина, викликають важкі маячні стани та галюцинації. У такому біснуватому стані будь-хто міг повірити у те, що він дійсно одержимий демонами.

Morphine (морфін)

є знеболюючим препаратом сімейства опіатів. Тривалість ефекту дії становить від трьох до семи годин. Морфін викликає звикання і схиляє до зловживань.

Перше винайдення еліксиру на основі опію приписують візантійським алхімікам, проте його формула була втрачена під час османського завоювання Константинополя (XV століття). Близько 1522 року Парацельс посилався на опійний еліксир, який назвав лауданом (від лат. laudare – хвалити).

Піонер хімії алкалоїдів, німецький молодий аптекар Фрідріх Сертюрнер, вивчаючи опій маку, у 1803 році виділив з нього діючу речовину у вигляді білого кристалічного порошку. Морфій Сертюрнера був у шість разів сильніший за опій. Юнак швидко став залежним від наркотика, бо випробовував його на собі.

У комерційних цілях почала продавати морфін у 1827 році німецька фармацевтична компанія “Merck Group”. Ще ширше його стали використовувати після винаходу шприца для підшкірних ін'єкцій у 1853 році. Морфін швидко записали у ряди болезаспокійливих засобів, а також застосовували як альтернативну речовину для лікування опіумної залежності і алкоголізму, поки не виявили, що він викликає ще сильнішу залежність. Поштовхом до появи морфінізму вважаються Кримська (1853-1856 роки) і Франко-Прусська війни (1870-1871 роки).

На сьогодні морфін внесено до Списку основних лікарських засобів Всесвітньої організації охорони здоров'я, що необхідні у системі охорони здоров'я, як найефективніші і найбезпечніші.

Mummy powder (порошок з мумії)

Речовина “мумія” (mumiya, mummy) в історії медицини має два визначення - від “мінеральної смоли” до “порошкової мумії людини”.

Перше визначення походить від різновиду смолистого бітуму (липка, чорна і дуже в'язка рідка або напівтверда форма нафти) – так звана арабська mumiya, яку виявили у Західній Азії і застосовували в лікувальних цілях у традиційній ісламській медицині. Середньовічні перські лікарі використовували бітум, як мазь від порізів, забоїв і переломів кісток, а також як внутрішні ліки від виразки шлунка та туберкульозу.

Під час хрестових походів європейські солдати дізналися про великі лікувальні властивості бітуму. І попит на мумію зріс. Це стало початком періоду прибуткової торгівлі між Єгиптом і Європою. Але у середньовічній європейській медицині переклад “mumiya” (бітум) був спотворений і означав як “бітумні ліки з Персії” так і “муміфіковані рештки”, або "чорні смолисті виділення забальзамованих єгипетських мумій".

Починаючи з XII століття, після скорочення імпорту природного бітуму з Персії і Мертвого моря, пошуки нового джерела були спрямовані до гробниць. І з часом постачальники замінили бітумну мумію на “помилково названу”, яку отримували вискоблюючи тіла трупів, так і на “штучну мумію” з розтертих у порошок трупів. Один єгипетський купець зізнався, що сам збирав “свіжих” мерців і виготовляв мумії, і висловив здивування, як християни, “настільки витончені, могли їсти трупи мертвих”.

Комбінація чудодійних властивостей мумії справила величезний вплив на забобонних людей Середньовіччя. Адже лише чудо може зберегти певні мумії у майже лякаюче схожому на життя стані протягом тисячоліть. У той час як покійники, традиційно поховані, скоро розсипаються на порох, мумії, здавалось, несуть іскру чогось, що нагадує життя. Швейцарсько-німецький полімат, “батько токсикології", Парацельс (1493-1541 роки) надав мумії нове визначення “внутрішнього духу” і сказав, що справжня фармацевтична мумія має бути “тілом людини, що померла неприродною смертю зі здоровим тілом і без хвороб".

Фармацевти дорого оцінювали мумію, яку вважали ефективними ліками від багатьох хвороб. Після того, як у XVI столітті Єгипет заборонив вивезення мумій, вже недбалі європейці почали продавати фальшиві мумії, забальзамовані або висушені. Збереглись свідчення про виготовлення підробних мумій у Франції, де аптекарі викрадали тіла страчених злочинців, висушували їх у духовці і продавали.

В епоху Відродження вчені довели хибність перекладу мумія-бітум на мумія-тіло і лікарі припинили призначати неефективний препарат.

Ця тривала і надзвичайна історія мумії була главою не лише у літописі медицини. У XVI-XIX століттях її використовували для створення популярної олійної фарби. Коричнева мумія виготовлялась з білої смоли, мірри і розмелених залишків єгипетських мумій, як людських, так і котячих. Вийшла з ужитку, коли художники дізнались про її склад.

На сьогодні це здається дивним і трохи моторошним, але порошок мумії вважався медичним препаратом з XI до початку XIX століття. Ще у 1924 році кілограм мумієвого порошку коштував 12 золотих марок, згідно прайс-листу “Merck Group”.

Album graecum

– це послід собак або гієн, який побілів від впливу повітря.

У певний період історії, ця речовина, також відома як білі сушені собачі какашки, змішана з медом часто використовувалась як засіб від ангіни, або просто запалення горла. Порошок album graecum вважався панацеєю для лікування багатьох поширених захворювань, таких як головний біль, кашель і виразка шлунка.

Зовні його застосовувати як пластир – наносили на шкіру, щоб закрити і загоїти рани.

Adeps hominis

– жирова тканина людини згадується в європейських фармакопеях з XVI століття, як важливий жировий компонент якісних мазей та інших фармацевтичних препаратів.

Для багатьох катів людський жир був основним джерелом прибутку, вони вилучали “жир страчених грішників” з тіл своїх жертв і продавали його. У народній медицині, окрім жиру, багато інших частин страчених тіл, були наділені винятковою силою дії, що повелось ще з язичницької жертовної віри.

Як людський, так і жир ведмедів, бобрів і котів використовували для виготовлення мазей для лікування різних захворювань, таких як біль у кістках, зубний біль і подагра. Також аdeps hominis розцінювався як панацея для певних хвороб, пов'язаних з кахексією – втратою ваги, м'язовою атрофією, втомою, слабкістю і значною втратою апетиту у людини, яка не намагається зумисно скинути вагу (наприклад, рак, склероз, артрит, туберкульоз). У 1909 році його почали застосовувати для хірургічного лікування шрамів, дезінфекції та ревізії ран.

Доктор Рудольф Шпаннер, директор Анатомічного інституту Данцига, у 1943-1944 роках почав виробництво мила з людського жиру. Джерелами його постачання були концентраційний табір Штутгоф, муніципальна в'язниця і психіатрична лікарня Данцига (нині Гданськ).

У традиційній медицині Європи людський жир вважався цілющою магічною речовиною до XIX століття. І ще до 1960-х років різні виробники пропонували з нього креми проти зморшок.

Laudanum

Лауданум (“гідний похвали”) є настоянкою опіуму. Червоно-коричневий і надзвичайно гіркий, лауданум містить майже всі алкалоїди опію, включно з морфіном і кодеїном, що викликають швидке звикання і залежність. Передозування може призвести до серйозного пригнічення дихання, або до колапсу і смерті.

Історія вживання наркотичних препаратів сходить до цивілізації шумерів (ІV - ІІ тисячоліття до н.е.). Саме у розкопках тих часів були знайдені перші письмові згадки про приготування і вживання опіуму, який шумери називали “гиль”, що означає “радість”.

Історично Laudanum використовувався для лікування різних станів, але в основному його застосовували як болезаспокійливе і засіб від кашлю.

Парацельс, алхімік XVI століття, експериментував з різними опіумними сумішами і теж рекомендував їх, як знеболююче. Правда, лауданум Парацельса разюче відрізнявся складом від згодом запатентованого, у ньому додатково містилися подрібнені перли, мускус, бурштин та інші речовини.

З XVII до початку XX століття, лауданум продавався без рецепта і був складовою багатьох патентованих ліків. Задуманий як препарат для робітничого класу, лауданум був дешевшим ніж пляшка джину або вина, тому що оцінювався як ліки і не оподатковувався, як алкогольний напій. Тому “опіум, а після 1820 року і морфін, змішували з усім, що тільки можна собі уявити: ртуттю, гашишем, каєнським перцем, ефіром, хлороформом, беладоною, вином, віскі і бренді” (Барбара Ходжсон).

Лауданум, як і раніше, доступний за рецептом у Сполучених Штатах і теоретично в Сполученому Королівстві, хоча в даний час терапевтичні показання препарату зазвичай зводяться до контролю діареї, полегшенню болю і ослабленню симптомів абстиненції у дітей, народжених матерями, залежними від героїну або інших опіоїдів.

Chloroform (хлороформ)

– за нормальних умов, безбарвна летюча рідина з ефірним запахом і солодким смаком.

Це сильний анестетик, ейфоріант, транквілізатор і заспокійливе при вдиханні або ковтанні.

Хлороформ був синтезований незалежно кількома дослідниками близько 1831 року.

У 1847 році, під час стоматологічної процедури в Единбурзі, хлороформ був вперше випробуваний на пацієнті у клінічних умовах. Після цього використання хлороформу під час операцій, як анестезуючого засобу, швидко поширилось у Європі, хоча часом фізично здорові пацієнти помирали після його вдихання...

Запаморочення, мігрень, втома - ось перші ознаки впливу хлороформу, далі людину чекають хвороби печінки і нирок, він негативно впливає на нервову систему, а у вагітних жінок може спровокувати викидня. Проте жодні застереження щодо хлороформу не могли зупинити його зростаючої популярності і довгий час він був домінуючим інгаляційним анестетиком.

У 1848 році Джон Сноу, британський лікар, розробив інгалятор, який регулював дозування і таким чином успішно зменшував кількість смертей. У 1850-х роках хлороформ застосували при народженні двох останніх дітей королеви Вікторії. Приблизно між 1865 і 1920 роками хлороформ використовувався у 80-95% всіх наркозів у Великобританії і у німецькомовних країнах.

У першій половині ХХ століття через побічні дії хлороформу (нудоту, блювоту, гіпертермію, кому і особливо через його схильність викликати фатальну серцеву аритмію) від нього почали поступово відмовлятись на користь ефіру, адже за статистикою ймовірність отримати смертельні ускладнення від останнього була у два-три рази менша.

Хлороформ вживали, як рекреаційний наркотик, або у спробах самогубства. Ще широковідомі були випадки використання хлороформу злочинцями для приголомшення, унерухомлення своїх жертв задля грабунку або вбивства. Таке застосування, як знешкоджуючого агента, набуло широкого визнання, через частовживане кліше авторами популярних кримінальних творів, де всі непритомніють від змоченої хлороформом ганчірки у руках зловмисника (втім, щоб людина втратила свідомість від випарів хлороформу, необхідно як мінімум п’ять хвилин).

На сьогодні, використання хлороформу як анестетика припинено, тому що він став причиною багатьох смертей через дихальну недостатність і порушення ритму серця.

Він класифікується як надзвичайно небезпечна речовина.

Quinine C20H24N2O2 (хінін)

– головний алкалоїд кори хінного дерева, що має жарознижувальні, антималярійні, знеболюючі та протизапальні властивості.

Хінін був першим ефективним лікарським препаратом, що використовували проти тропічної малярії і тремтіння, викликаного гарячковою фазою захворювання. І залишався практично єдиним антималярійним засобом до 1940-их років.

Хінін (назва походить від оригінального слова кечуа “хіна” або “хіна-хіна”, що означає "кора кори" або "священна кора") використовувався кечуа, корінними мешканцями Перу, Болівії та Еквадору, як міорелаксант для вгамування пароксизму малярійної лихоманки. Спостерігаючи за індіанцями, іспанці дізнались про цілющі властивості кори хінного дерева близько 1570 року і єзуїти були першими, хто привіз цю кору у Європу.

Екстракт хіни почали використовувати для лікування малярії (на яку хворіли і королі, і від якої помирали навіть папи), щонайменше, з 1631 року. Перуанська кора стала одним з найцінніших товарів, що відправляли з Перу до Європи.

Як профілактичний засіб від малярії широкомасштабно хінін почали використовувати приблизно у 1850 році. Він зіграв значну роль у європейських колонізаціях. Кажуть, що саме через хінін Африку перестали називати "могилою білої людини".

На початку XIX століття, щоб зберегти свою монополію на кору хінного дерева, уряд Перу під страхом смертної кари заборонив вивозити деревця, живці та насіння. Проте голандцям вдалось викрасти хінне дерево і, відібравши землю у яванців, розбити великі плантації та у подальшому стати монополістами хінного ринку. На Яві виготовлялось 97% світового хініну.

Під час Другої світової війни союзні сили були відрізані від поставок хініну, через що загинули десятки тисяч солдат.

Серед загальних побічних ефектів від хініну спостерігаються головний біль, дзвін у вухах, проблеми із зором, потовиділення і схильність до сонячних опіків. Більш серйозні побічні ефекти включають глухоту, низький вміст тромбоцитів і нерегулярне серцебиття. Раніше хінін використовували для лікування нічних судом у ногах, або для спричинення медикаментозного штучного аборту.

Хінін схвалений для лікування малярії, але також, зазвичай, призначається для усунення спазмів ніг і подібних станів. Оскільки малярія небезпечна для життя, ризики, пов'язані з вживанням хініну, вважаються прийнятними при використанні для лікування цього захворювання.

Radithor

З 1903 року широко рекламувалась радієва вода.

Після відкриття радіоактивного випромінювання з'явилися десятки виробників "радіоактивних ліків", які стверджували, що диво-препарати вилікують все – від артриту до гіпертонії. Одним з відомих прикладів радіоактивного шарлатанства, були патентовані ліки Radithor, що виготовлялись з 1918 по 1928 рік.

Це, так зване “вічне сяйво”, використовувалось у медичних цілях для лікування раку шлунка, психічних розладів і відновлення сексуальної енергії. При цьому зазвичай замовчували про побічні ефекти у вигляді того ж раку, випадіння волосся і зубів, руйнування кісток і гниття заживо.

Kali permanganas KMnO4 (перманганат калію)

– кристали темно-фіолетового кольору, що добре розчиняються у воді (залежно від концентрації колір може бути від світло-рожевого до червоно-фіолетового). У побуті водний розчин називають “марганцівка”.

Перманганат калію був вперше виготовлений у 1600-х роках і широко використовувався у медицині принаймні ще у 1800-х роках.

Це протигрибковий, антисептичний препарат. Використовується як ліки від ряду шкірних ушкоджень і захворювань, таких як грибкові інфекції стопи, екзема, виразки, інфіковані рани і опіки шкіри. Має лікувальний ефект при попрілостях, в тому числі і у грудних дітей, для чого роблять гігієнічні ванни з марганцівкою.

В таблиці протиотрут перманганат калію є одним з найважливіших засобів надання першої допомоги. При отруєннях морфіном, нікотином, синильною кислотою, фосфором, хініном, - коли потрібно якомога швидше викликати блювоту, потерпілому дають випити рожевий розчин марганцівки, який є також лікарським, дезинфікуючим шлунково-кишковий тракт засобом.

При зовнішньому використанні концентрованих розчинів можливі алергічні реакції, опіки і подразнення. При прийомі всередину він вважається дуже токсичним, побічні ефекти можуть включати нудоту, блювоту і задишку, або навіть смерть (смертельна доза для дітей — близько 3 г, для дорослих — близько 10 г).

Перманганат калію включений до Списку основних лікарських засобів Всесвітньої організації охорони здоров'я, як найефективніший і безпечний лікарський засіб, необхідний у системі охорони здоров'я.

Fragment. Miniature "bugle" ear trumpets
by F.C. Rein in London, since 1800
14х14 cm, oil on canvas

Ще у стародавні часи людина перейшла від прикладання долоні до вух до використання найпростішого приладу для посилення слуху - слухового ріжка. Найкращими природними резонаторами і підсилювачами звуку були мушлі морських молюсків, панцири черепах, роги тварин.

Перші зображення и опис пасивного слухового апарату рупорного типу з’являється у 1588 році у книзі "Натуральна магія" (“Magia naturalis”) італійського фізика, фізіолога і філософа Джамбаттіста делла Порта. У цій книзі автор замалював і перші дерев’яні слухові апарати, що мали вигляд вух диких і домашніх тварин.

До XVII століття єдиною альтернативою слабочуючих людей були спеціальні металеві трубки - вузький їх кінець вставлявся у вухо, а широкий грав роль локатора. Хоч слухові ріжки і не могли забезпечити достатньої компенсації втрати слуху, проте завдяки посиленню звуку, конусні розтруби почали використовувати у армії і на флоті задовго до винайдення бінокля.

У XVIIІ столітті сфера слухової реабілітації отримала новий виток. Була відкрита кісткова провідність – здатність черепних кісток передавати звукову інформацію мозку. Це стало стимулом до створення нових приладів, які впливали на завушні кістки, транслюючи їм акустичні вібрації.

У XIX столітті слухові трубки почали еволюціонувати від громіздких до непомітних форм. Їх фарбували у тілесний колір або відтінок волосся носія і ретельно маскували. Ріжки кріпилися у об’ємних комірах, багатоярусних зачісках, вміло ховалися за головними уборами. А у тронах того часу були спеціальні трубки у бильцях для ефективнішої передачі звукових хвиль у вухо монарха.

І ця пара мініатюрних золотих вушних труб «Bugle» ховалась під волоссям. Їх винайшов спеціаліст з вуха, носа і горла Жан П'єр Боннафон (1805-1891 роки). А виконали Ф. К. Рейн і Син, що заснували у Лондоні в 1800 році першу фірму з виробництва слухових апаратів.

Fragment. Human prosthetic eyes
14х14 cm, oil on canvas

Очний протез замінює втрачений обсяг природного ока, він не забезпечує зору, це лише візуальний протез. Людина зі скляним оком є повністю сліпою на ураженій стороні і має монокулярний (односторонній) зір.

Око було символом життя у стародавньому світі, особливо в Єгипті, де очі з бронзи або дорогоцінного каміння клали на очниці померлого. Римляни прикрашали статуї штучними очима зі срібла.

Перше свідчення того, що людина носила протези очей, було нещодавно виявлене у південно-східній частині Ірану і датується 2900 роком до н.е. У жінки було знайдено рудиментарний очний протез, який носили зовні очниці. Ця груба напівсферична форма була зроблена з глини і покрита тонким шаром золота. Через просвердлені з двох сторін крихітні отвори проходила золота нитка, щоб утримувати очне яблуко на місці. Археологи вважають, що ця жінка була жрицею, і можливо використовувала свій протез, щоб підкреслити свої окультні здібності провидиці.

Інші старовинні очні протези створювали із дерева або слонової кістки, і оздоблювали золотом. Емалеві протези (1820–1890-ті роки) були привабливими, але дорогими і не досить довговічними.

Лише у кінці XVI століття венеційці винайшли методологію виготовлення очних протезів зі скла і зберігали її у таємниці до кінця ХVIII століття. Правда, ці ранні скельця були дуже крихкими і незручними. Пізніше художня форма використання скла стала процвітати у Франції.

Амбруаз Паре (1510–1590 роки), відомий французький хірург, першим описав використання штучних очей розміщених в очниці. Тогочасні окулісти виділили два типи очних протезів: призначені для носіння над повіками (екблефари) або під ними (гіпоблефари). Очні гіпоблефари були розроблені для використання над атрофічним оком, оскільки енуклеація (тип очної хірургії з видалення ока, який залишає очні м’язи та залишки орбітального вмісту неушкодженими) не була звичайною практикою до середини 1800-х років. Перший опис розміщення імплантату в орбіті після енуклеації був зроблений в 1841 році.

У середині XIX століття центр створення штучних очей змістився до Німеччини, де секрети склодувів передавалися з покоління до покоління. Особливо багату історію має місто Лауша, майстри якого, до того як набути слави у мистецтві протезування, вже знались на видуванні лялькових очей, різдвяних прикрас та інших декорів. Німецьким майстрам приписують винайдення у 1835 році кріолітного скла, що має сірувато-білий колір, який є відповіднішим для очного протезування. Для виготовлення цих очей, скляну трубку нагрівали на одному кінці, поки не формувалась кулька. Різні кольори скла використовували для імітації природного кольору зіниці.

«Офтальмолог» міг зберігати сотні скляних, попередньо зроблених, очей у шафі і підбирати для пацієнта найкраще око прямо з шухляди. Пізніший процес виготовлення очей за індивідуальним замовленням, зазвичай складався зі зняття зліпка очної ямки, надання її форми пластиковій матриці, фарбування райдужної оболонки і потім встановлення протеза.

З початком Другої світової війни у 1939 році, німецьке високотехнологічне скло для виробництва протезів для багатьох стало недоступним. У результаті уряд США доручив американським компаніям розробити технології виготовлення протезів з акрилового пластику. Цей прозорий, стійкий до руйнування матеріал був чудовою альтернативою тендітній природі раніше доступних скляних очей.

Сьогодні більшість окулістів виготовляють протези з акрилового пластику медичної якості.

Fragment. Hemostatic clamp and stethoscope "Cammann"
15x30 cm oil on canvas

Стетоскоп “Cammann”.

Стетоскоп є акустичним медичним приладом для аускультації (лат. auscultare – ”слухати”), щоб прослуховувати внутрішні звуки тваринного або людського тіла. Як правило, він має невеликий дископодібний резонатор, що прикладають до шкіри, і одну або дві трубки, що з'єднані з двома навушниками. Стетоскоп використовують для прослуховування звуків серця, легень або кишечника, а також кровотоку в артеріях і венах. У поєднанні з ручним сфігмоманометром (тонометром) він зазвичай ще використовується при вимірюванні артеріального тиску.

Стетоскоп винайшов у 1816 році у Парижі засновник наукової діагностики, Рене Лаеннек. Він вперше зімпровізував аналог стетоскопа, тому що йому було незручно прикладати вухо прямо до грудей жінки, щоб послухати її сердце. Він зауважив, що згорнутий аркуш паперу (за легендою це були нотні листи), поміщений між грудьми пацієнта і його вухом, може посилювати тони серця, не вимагаючи фізичного контакту.

Пізніше був створений трубкоподібний стетоскоп. З часом він зазнав ряду еволюцій, пристрій було вдосконалено, але його принцип і фізика залишилися незмінними.

У 1852 році Джордж Філіп Камманн удосконалив конструкцію стетоскопічного інструменту, що використовував вже обидва вуха, для комерційного виробництва. З тих пір він став стандартом.

Кровоспинний затискач

(ще так званий гемостатичний затискач, або артеріальні щипці) є хірургічним інструментом, який використовують у багатьох хірургічних операціях, щоб контролювати кровотечу. З цієї причини на початкових етапах хірургічного втручання зазвичай встановлюють гемостат, який перекриває кровоносні судини в очікуванні лігатури (з'єднання тканин ниткою).

Гемостатичні затискачі відносяться до групи сталевих інструментів з керованим обертом (аналогічно з ножицями, включно з тримачами голок, тканин та іншими затискачами), де форма наконечника визначає його функцію.

Найдавніше з відомих креслень обертового хірургічного інструменту датується 1500 роком до н. е., що знайдено у фівійській могилі в Єгипті.

Пізніше у Помпеях було знайдено римські бронзові і залізні інструменти з керованим шарніром. У IX столітті н. е. Альбуказіс (видатний арабський хірург середньовіччя) зробив ілюстрації обертових інструментів для видалення зубів.

Концепцію затиску інструментом судини, що кровоточить, зазвичай приписують Галену (ІІ століття н. е.), грецькому лікарю, хірургу і філософу римської доби. Цей метод гемостазу був значною мірою забутий, поки його заново не відкрив у XVI столітті французький цирульник Амбруаз Паре. Він зробив прототип сучасного гемостатичного затискача і назвав його Bec de Corbin (воронячий дзьоб).

Донині тогочасна форма інструмента зазнала значних видозмін.

Fragment. Barbiturates and other medicines
14x30 cm oil on canvas

Барбітурати (лат. barbiturate) – група лікарських засобів, похідних барбітурової кислоти, що чинять вплив на центральну нервову систему. Залежно від дози їх терапевтичний ефект може проявлятися від стану легкої седації до стадії наркозу.

“Norodin”

є психостимулюючим та сим- патоміметичним препаратом. Основним компонентом є метамфетамін.

Нородин – це потужний стимулятор центральної нервової системи, який впливає на нейрохімічні механізми, відповідальні за регулювання частоти серцевих скорочень, температури тіла, артеріального тиску, апетиту, уваги, настрою та реакцій, пов’язаних із занепокоєнням і тривогою.

Гострі наслідки дії препарату дуже нагадують фізіологічні та психологічні прояви дії надлишку адреналіну: збільшення частоти серцевих скорочень та артеріального тиску, звуження судин, бронходилатацію (розширення просвіту бронхів зі збільшенням потоку повітря, що надходить в легені) та підвищення цукру в крові.

Споживачі відчувають посилення уваги, підвищення психічної настороженості та усунення втоми.

Прийом ліків викликає безсоння, втрату апетиту, включно з анорексією, розтирання зубів, нерегулярне серцебиття, ненормальний кров'яний тиск, серцеві напади та інсульти, а їх скасування призводить до депресії.

Препарат було заборонено після того, як серед пацієнтів, що його приймали, зросла кількість випадків суїциду.

“Nembutal”

Нембутал - це популярний препарат, до складу якого входить барбітурат, відомий як пентобарбітал. Він був синтезований у 1928 році, а торгова марка “Nembutal” була запатентована доктором Джоном С. Ланді у 1930 році.

У рекламі Нембутала стверджувалось, що він є помічним препаратом для маленьких пацієнтів, “коли вони налякані або напружені”.

Хоча пентобарбітал є схваленим FDA (Управлінням з контролю за продуктами і ліками США) седативним засобом і використовується для лікування судом та безсоння, було б небезпечно використовувати його для лікування нервових дітей. Мало того, що тривале вживання пентобарбіталу пригнічує мислення і уповільнює реакцію, а також викликає звикання, ще й передозування препарату може бути смертельним.

Mercury (mercurius)

Ртуть – надзвичайно рідкіс- ний елемент Hg у земній корі. Це єдиний метал, що за нормальних умов перебуває у рідкому агрегатному стані; це проста речовина, важка сріблясто-біла рідина, випари якої надзвичайно отруйні. Отруєння ртуттю може викликати параліч, божевілля, втрату опорно-рухових функцій, неврологічні ушкодження та смерть. Ртуть може мати токсичний вплив на нервову, травну і імунну системи, а також на легені, нирки, шкіру і очі.

Меркурій був знайдений в єгипетських гробницях, датованих 1500 роком до н. е. У Китаї та Тибеті, ртуттю лікували переломи, вживали для продовження життя і підтримання в цілому гарного здоров'я. Древні греки використовували кіновар (ртутний сульфід) у мазях і фарбах, стародавні єгиптяни і римляни використовували її у косметиці (ртуть, як тіомерсал – антисептик і протигрибковий засіб, широко використовується досі у виробництві туші для вій).

Алхіміки вважали ртуть праматерією, з якої утворилися всі метали (prima materia є всюдисущим першоматеріалом, необхідним для створення філософського каменю). Вони вважали, що різні метали можуть бути отримані шляхом зміни якості і кількості сірки, що міститься у ртуті. Найчистішим з металів визнавали золото, і ртуть була потрібна у спробах перетворення основних (або нечистих) металів на нього, що було метою багатьох алхіміків.

У подальшій історії ртуть застосовували у цілому ряді процесів – від нанесення позолоти до вичинки шляп. Вислів “божевільний капелюшник” відображає симптоми професійного меркуріалізму – хронічного отруєння при обробці фетру нітратом ртуті, що виявлявся як важкі порушення нервової системи та вираженими проявами розладів розумової і фізичної працездатності. Тяжке ртутне отруєння викликає смерть мозку.

Відомі випадки, коли при завороті кишок хворому вливали у шлунок склянку ртуті. На думку стародавніх лікарів, ртуть завдяки своїй тяжкості і рухливості повинна була пройти по кишечнику і своєю вагою розправити його перекручені ділянки.

З XVI до середини ХХ століття хлорид ртуті (каломель) використовували для лікування сифілісу.

Донині ртуть використовується у термометрах, барометрах, манометрах, пристроях для вимірювання кров'яного тиску, ртутних вимикачах, ртутних реле, флуоресцентних лампах та інших пристроях, хоча острахи щодо токсичності цього елемента призвели до значної відмови від використання ртутних термометрів і сфігмоманометрів у клінічних умовах на користь альтернативним варіантам.

Ртуть, як і раніше, використовується в наукових дослідженнях і в амальгамах для реставрації зубів.

За класифікацією небезпеки ртуть належить до першого класу – надзвичайно небезпечна хімічна речовина.

Pink Pills for Pale People

Канадський політик і бізнес- мен, Джордж Тейлор Фулфорд, заснував компанію з поста- чання і виробництва ліків G.T. Fulford & Co. У 1890 році Фулфорд придбав патент на "Рожеві таблетки для блідих людей" у їх винахідника, доктора Вільяма Джексона, за 53.01 долара.

Рожеві таблетки стали шалено популярним засобом від анемії, слабкого апетиту, депресії, прискореного серцебиття і занепаду сил. Адже Фулфорд був інноваційним рекламодавцем. У своїй фантастичній маркетинговій кампанії він з 1900 року витрачав на рекламу 200 000 фунтів стерлінгів на рік тільки у Британії.

Таблетки продавались у 87 країнах світу, але єдине, що входило до їхнього складу - це цукор, крохмаль і залізо. Через поширеність анемії у той час, таблетки на основі заліза працювали як стимулятор крові для багатьох, тим самим зміцнюючи репутацію пігулки, як ліків від усіх хвороб.

Gelsemium sempervirens

Гельземій вічнозелений, або жовтий жасмин – це сланкий чагарник, що росте в умовах дикої природи на південному сході США; рослина потрапила до Європи у XVII столітті.

Корінь цієї рослини використовувався з часів ранніх поселенців у Америці як ліки від лихоманки. Під час Громадянської війни у США він широко використовувався, як наркотик, замість опію.

Гельземій вживається як гомеопатичний болезаспокійливий засіб при мігрені і при болях обличчя (невралгії трійчастого нерва). Він також використовується для лікування астми та інших проблем з диханням. Корисний для людей, які страждають на грип. Також рятує від “метеликів у шлунку”, від нудоти та симптомів нервової діареї (наприклад, перед публічними виступами).

Отруйні дози викликають відчуття млосності, розслаблення, м'язової слабкості і паралічу. Лице затерпає, температура субнормальна, шкіра холодна і липка, пульс прискорений і слабкий. Западає верхня повіка і нижня щелепа, косоокість, двоїння в очах і розширення зіниць. Дихання стає повільним і слабким, поверхневим і нерегулярним, а смерть настає від дихальної недостатності синхронно із серцевим уповільненням і зупинкою.

Не можна давати гельземій дітям. Він може отруїти їх навіть дуже невеликою кількістю.

Veratrum album

Чемериця біла – багаторічна трав'яниста рослина родини лілійних. Росте в Карпатах на альпійських луках.

Чемериця надзвичайно отруйна рослина, тому її здавна використовували для виготовлення сильнодіючих отрут. “Коктейль” її отрути складається з більше ніж десяти алкалоїдів та має паралітичні властивості: діє на нервову систему людини, спричинюючи блокаду передачі нервових імпульсів, зупинку дихання та серцебиття. Симптоми отруєння проявляються впродовж кількох годин після вживання рослини — це нудота, блювання, втрата координації рухів (сп'яніння), параліч и смерть.

У народній медицині кореневище рослини використовують зовні при екземі, і внутрішньо, як жарознижуючий засіб, при запаленні легенів, ревматизмі, тифі. Чемериця – це прийом народної медицини, що дозволяє виліковувати від алкоголізму без відома пацієнта.

Нетривалий час екстракт з висушених кореневищ Veratrum album використовували, як пестицид проти колорадського жука.

Aspirin

Історія аспірину (ацетилсалі- цилової кислоти) починається з його синтезу і виробництва у 1899 році німецькою фармацевтичною компанією “Bayer”. Слово “Aspirin” було фірмовою, а не загальною назвою препарату; проте права “Bayer” на товарний знак були продані або загублені.

Посилання на ліки з верби та інших рослин, багатих саліцилатом, зустрічаются на глиняних табличках з давнього Шумеру, а також на папірусі Еберса, найстарішому із відомих збережених рукописів медичного змісту зі Стародавнього Єгипту XVI століття до н. е.

Окрім анальгезуючих, протизапальних і жарознижуючих властивостей аспірину, клінічні випробування та інші дослідження, проведені у 1960-1980-і роки довели й ефективність аспірину як антизгортаючого агента, що знижує ризик згущення крові.

Продаж аспірину значно виріс за останні десятиліття ХХ століття і залишається високим у ХХІ, він широко використовується, як профілактичний засіб для лікування серцевих нападів та інсультів.

Baptisia alba

– баптизія, або біле дике індиго, є трав'янистою рослиною сімейства бобових. Назва “baptisia” від грец. βάπτω – “фарбувати”, “просочувати фарбою”, що пов'язано з використанням деяких видів баптизії красильної для фарбування тканин, наприклад, індиго було використано для виробництва синього барвника.

Baptisia alba родом з центральної і східної частини Північної Америки. І американські індіанці, і згодом західна медицина використовували цю рослину, через її антисептичні властивості, як місцеві ліки від гангренозних і інших виразок, викликаних ослабленим станом організму. Індіанці використовували її при ревматизмі, ранах, пухлинах, геморої і укусах гримучої змії.

Великі дози баптизії небезпечні, вони викликають сильну блювоту, а токсичні дози можуть призвести до задушення внаслідок паралічу дихальної системи.

Zinc

– хімічний елемент Zn, злегка крихкий метал.

До кінця XVIII століття цинк в основному імпортувався з Індії і вважався дуже дорогим металом. Цинк застосовувався лише у сплаві з іншими металами, наприклад, при виготовленні монет. Хоча цинкову руду почали використовувати ще у бронзову добу (близько XXXIII–ХІ століття до н. е.), про те, що цинк - це самостійний хімічний елемент, дізналися набагато пізніше. Назва "цинк" з'явилась лише в XVII столітті, коли метал був знову відкритий.

У терапевтичному застосуванні цинк – це поживна речовина, яка потрібна людям, щоб залишатися здоровим. Цинк міститься у клітинах по всьому організму. Це допомагає імунній системі боротися з бактеріями і вірусами. Тіло також потребує цинку для виробництва білків і ДНК – генетичного матеріалу у всіх клітинах. Цинк є важливим мінералом, в тому числі для внутрішньоутробного і постнатального розвитку. У дітей дефіцит викликає затримку росту, затримку статевого дозрівання, сприйнятливість до інфекцій і діарею.

У давнину окис цинку (білий ніжний аморфний порошок, нерозчинний у воді) часто призначався проти істерії, запаморочення, невралгії та як протисудомний засіб; у наш час цей препарат знаходить більш широке застосування, як в'яжучий засіб, який обмежує відділення з ран і виразкових поверхонь, при свербінні, мокнучих шкірних висипах, пухирчастому лишаї та ін.

Розчин цинкового купоросу використовували для лікування очних запалень.

Хлорид цинку був найкориснішим при лікуванні сифілітичних виразок, а також злоякісних і грибкових уражень.

Сульфат цинку і до цього дня застосовується у медицині, як антисептик.

При тривалому вживанні значних доз спостерігаються явища отруєння, які характеризуються роздратуванням шлунка і загальним знесиленням, головною біллю, відчуттям ознобу і судомами у литках.

Споживання надлишку цинку може викликати дефіцит міді, атаксію і летаргію.

Тепер цей білий порошок міститься у всьому, від сонцезахисних кремів до сонячних батарей і ядерних реакторів, де він допомагає запобігти корозії.

Asthma cigarettes

Астму намагалися лікувати протягом всієї історії – найчастіше парадоксальними методами, такими як блювотні засоби і кров диких коней.

Але у ХІХ столітті лікарі запропонували лікувати астму за допомогою інгаляцій.

Наприклад, хворий на астму підпалював спеціальний озоновий папір, а потім вдихав дим. Далі були розроблені сигарети для астматиків, і їх змушували курити навіть дітей.

Англійський лікар, Генрі Хайд Солтер, вважав, що астма провокується нервозністю або збудженням, які спричиняють спазми бронхових м'язів. Солтер захищав ряд методів лікування з використанням стимуляторів, які мають витягувати з легень те, що він назвав “хворобливою активністю”. Також він рекомендував приймати тютюн та заспокійливі засоби, такі як хлороформ і страмоній (те ж, що й дурман), щоб полегшити і угамувати роздратування.

Настоянки, клізми і ін'єкції тютюну рекомендували для лікування холери, кишкової непрохідності та водянки, а дим від м'якого тютюну вважався ефективним при астмі, особливо у випадках, коли астматичні пароксизми були пов'язані з алергією на пилок рослин.

До 1950-х років, поки на ринку не з'явились перші дієві ліки від астми, майже єдиним, що міг би запропонувати лікар астматику були сигарети. Окрім нікотину вони містили і різноманітні трави, серед яких зазвичай були отруйні і одурманюючі рослини сімейства пасльонових (як правило, страмоній або беладона). Пасльонові містять атропін – алкалоїд, який, що важливо при лікуванні астми, розширює дрібні дихальні шляхи у легенях і полегшує симптоми. Однак він також викликає прискорене серцебиття, нудоту, розширення зіниць, сухість у роті, сплутаність свідомості і галюцинації.

Dr. F. G. Johnson's French Female Pills

У ХІХ столітті про симптоми жіночих хвороб рідко говорили відкрито, і більшість виробників патентної медицини просто натякали на проблеми, які, на їхню думку, мали жінки. З’явилось багато ліків для жінок та їх делікатних систем, серед них і популярні "Французькі жіночі таблетки доктора Ф.Г. Джонсона", 1840-1860.

Окрім рослинних складових: кави, ромашки, баптизії, циміцифуги і стрихніну, вони містили добавки, які використовуються у вітамінних комплексах і сьогодні, такі як залізо, цинк і кальцій. Якби виробник обмежився цими інгредієнтами, то таблетки були б відносно безпечними.

На жаль, д-р Джонсон додав ще метали: олово, стронцій (природний стронцій викликає у дітей ураження і деформацію суглобів, затримку росту і інші порушення; радіоактивний стронцій опромінює кісткову тканину і кістковий мозок, а у великих кількостях може спричинити променеву хворобу), тантал (який не розчиняє навіть “царська водка” – суміш концентрованих азотної і соляної кислот), алюміній (це «мертвий» метал, бо жодна жива істота не використовує його у метаболізмі; має слабку токсичну дію, але при накопиченні у нервовій тканині, призводить до важких розладів функцій центральної нервової системи) і свинець (токсичний метал додає солодкого аромату, тому багато виробників домішували його для смаку у ліки і солодощі; він може накопичуватися у кістках, поступово їх руйнуючи; концентрується в печінці та нирках; особливо небезпечний для дітей – при тривалому впливі він викликає розумову відсталість і хронічні захворювання мозку).

Такі препарати створювались понад століття тому у відносній секретності, і їхні інгредієнти та рецепти ніколи не оприлюднювались.

Strychnine phosphate (стрихніну фосфат)

Стрихнін – безбарвна, дуже отруйна і гірка на смак кристалічна речовина, алкалоїд. Найпоширенішим джерелом алкалоїду є насіння дерева Strychnos nux-vomica. Використовувався в Європі ще з 1640 року, як пестицид, особливо для вбивства дрібних гризунів, а також собак, котів і птахів.

Стрихнін викликає деякі з найдраматичніших і найболючіших симптомів будь-якої відомої токсичної реакції.

Стрихнін при вдиханні, ковтанні або всмоктуванні через очі або рот викликає отруєння, яке призводить до м'язових конвульсій і, під кінець, до смерті від асфіксії. Хоча він не володіє відомими лікарськими діями, у минулому вважалось, що судомний ефект корисний у малих дозах, а часом його вживали замість кави.

У кінці ХІХ і на початку ХХ століття стрихнін широко використовувався, як стимулятор спортивних результатів і як рекреаційний стимулятор, що викликає відчуття енергії та пильності.

Специфічного антидоту для стрихніну немає. Лікування отруєння полягало у тому, щоб ввести дубильну кислоту, яка змушує стрихнін осісти у вигляді нерозчинної дубильної солі, а потім анестезувати пацієнта хлороформом до тих пір, поки дія стрихніну не закінчиться.

Конвульсії, через отруєння, можуть початися вже за 15 хвилин після прийому стрихніна і тривати 12-24 години. Критична доза стрихніну (1 мг на 1 кг маси тіла) зсудомлює людину, голова закидається назад, тіло буквально вигинається дугою, дихати стає неможливо. Настає смерть.

Potassium salt

Хлорид калія, або калієва сіль – це галогенідна сіль металу, що складається з калію та хлору. Він не має запаху і має вигляд білого або безколірного склоподібного кристала. Тверда речовина легко розчиняється у воді, а його розчин має солоний смак. Калієву сіль використовують у медицині, як добриво, а також у харчовій промисловості (замість харчової солі – хлориду натрію).

Калій життєво важливий для організму людини, а прийом хлориду калію перорально є звичайним засобом для лікування низького рівня калію у крові, хоча його також можна вводити внутрішньовенно. Внутрішньовенна форма включена до Списку основних лікарських засобів Всесвітньої організації охорони здоров'я як найважливіші ліки, необхідні у базовій системі охорони здоров'я.

У великих кількостях хлорид калія створює серйозні наслідки для серцевого м'яза, що може призвести до зупинки серця і швидкої смерті. З цієї причини він використовується у декількох штатах США як складова “коктейля з трьох препаратів” для ін'єкції смертної страти.

Bezoar

Безоар – це куля із сторон- нього матеріалу, який про- ковтнула тварина чи людина. Безоар “намотується” у шлунку і не проходить через кишечник.

Існує кілька різновидів безоара, деякі з яких мають неорганічні складові, а інші - органічні. Тріхобезоар – це волосяний безоар, утворений з волосся ком. Синдром Рапунцель – це рідкісна форма тріхобезоара, якій розтягується від шлунка у тонкий кишечник, наче довгі локони казкової красуні, що спускались із вікна вежі, де вона була ув’язнена. У рідкісних і крайніх випадках цього синдрому, для видалення безоару може знадобитися хірургічне втручання.

Діоспіробезоар – це різновид фітобезоару, що утворюється від споживання недозрілої хурми, яка містить речовину, що полімеризується у коагулятивну целюлозно-білкову сполуку в кислому середовищі шлунка.

Безоари мали велику цінність, тому що вважалось, що вони мають силу універсальної протиотрути від будь-чого. За легендою, склянка з безоаром нейтралізує абияку налиту у неї отруту. Слово ”безоар” походить від перського падзахра (پادزهر), що буквально означає “протиотруту”.

Вважалось, що окрім отруєння, безоар чудово зцілює від кору, прокази, холери і депресії.

На XVI століття використання безоара було поширене у Європі серед дуже заможних людей. Безоари цінувались у 10 разів дорожче за золото. Вони завжди супроводжували вельможу і зберігались у спеціальній коштовній скринці для екстреного застосування.

Сучасні дослідження показали, що при зануренні безоара у миш'яковий розчин він може видалити отруту.

Нерідко для розчинення і виведення безоару пили “Coca-Cola”.

Dover's Powder

У 1770 році на ринку з'явив- ся знеболюючий комплекс сульфата калія, опіуму і іпекакуани (потужного блю- вотного засобу) – “Порошок Довера”.

Цей порошок, розроблений англійським лікарем, Томасом Довером, був традиційним для XVII століття засобом лікування застуди і лихоманки.

Він більше не використовується у сучасній медицині, але, щонайменше, використовувався до 1960-х років. У Індії Dover's Powder був заборонений у 1994 році.

Fragment
16x46 cm, oil on canvas

Dandruff or a magnifying glass

Лу́па або збі́льшувальне скло – збиральна лінза, оптичний прилад, який використовується для отримання збільшеного зображення об'єкта. Природною оптичною лінзою є кришталик ока.

Найдавніша відома штучна лінза VІІІ-го століття до н. е. знайдена у 1853 році при розкопках ассирійського міста Німруд. Лінза має овальну форму і досягає 3-кратного збільшення. Одна її сторона пласка, а інша — опукла.

Є докази, що використання лінз було широко вживане на Близькому Сході та у Середземномор'ї впродовж кількох тисячоліть.

Найдавніша письмова згадка про лінзи зустрічається у п'єсі Аристофана «Хмари» (434 до н. е.), де лупа жартома називається запалювальним склом для труту. Деякі дослідники вважають, що в цей час в античному світі лінзи вже давно використовувалися для живопису, або для гравірування гербових печаток.

Пліній Старший (23-79 роки) описував використання запалювальних лінз у Римській Імперії, а також задокументував використання лінз для корекції зору: Нерон через свою короткозорість дивився на бої гладіаторів через увігнуту смарагдову лінзу. Лінзу Плінія Старшого, скляну кулю, наповнену водою, використовували для припікання ран. Сенека писав, що з її допомогою можна читати букви "незалежно від того, наскільки вони маленькі чи тьмяні".

Під час розкопок на шведському острові Готланд у 1999 році були знайдені лінзи Вісбі з гірського кришталю, виготовлені близько XI століття з винятковою точністю, порівняно з асферичними лінзами 1950-х.

Між XI і XIII століттям були винайдені “читальні камені” – скляні півсфери, які клали на сторінку, що дозволяло читати її людям із далекозорістю. Їх часто використовували монахи для ілюмінування.

Опукла лінза для збільшення була описана у Книзі оптики Ібн аль-Хайтамом у 1021 році. На ґрунті латинського перекладу цієї книги, Роджер Бекон, середньовічний англійський філософ і францисканський монах, вперше у тогочасній Європі, описав у ХІІІ столітті властивості лупи. Це спровокувало створення окулярів, ймовірно в Італії у 1280-х роках. Тоді у Венеції і Флоренції з'явилися великі індустрії, що займалися виготовленням і шліфуванням лінз.

Пізніше центри виготовлення окулярів виникли у Німеччині і Нідерландах. Розповсюдження таких виробництв підштовхнуло дослідження оптики, що в 1595 році призвело до винайдення мікроскопу, а в 1608 — телескопу.

Syringe for intrauterine infusions and washing of tonsils

Шприц для внутрішньогортанних вливань і промивань мигдалин.

Шприц являє собою простий поступальний насос, що складається з плунжера (циліндричний поршень), який щільно прилягає з середин до циліндричної трубки – бареля.

У ІХ столітті іракський / єгипетський хірург Аммар ібн Алі аль-Мавзілі винайшов шприц, використовуючи порожню скляну трубку і відсмоктувач, для видалення катаракти з очей пацієнтів. Цю процедуру застосовували ще, принаймні, до ХІІ століття.

Ірландський лікар Френсіс Райнд у 1844 році винайшов порожнисту голку і використав її, щоб зробити перші зареєстровані підшкірні ін'єкції.

У 1853 році Чарльз Праваз і Олександр Вуд, незалежно один від одного, розробили медичні шприци з голкою, досить тонкою для проколювання шкіри.

Після ряду вдосконалень (наприклад, фіксації голки на місці, щоб після натискання на поршень вона не злітала з кінця шприца та ін.) у 1899 році Летиція Мамфорд Джер з Нью-Йорка отримала патент на шприц, який можна було тримати в одній руці і керувати ним, що найбільше відповідає знайомому нам на сьогодні принципу і дизайну.

Провідний виробник скла і піонер британської технології виробництва скла, склозавод Chance Brothers and Company у 1946 році, випустив перший повністю скляний шприц зі змінним циліндром і поршнем, що дозволило проводити масову стерилізацію компонентів без необхідності їх допасовування.

Spatula

Шпатель – інструмент, що має довгий штифт з оливкоподібним закінченням для перемішування медикаментів і лопатку з іншого кінця для їх нанесення на уражену ділянку. Це був радше фармацевтичний, ніж строго хірургічний інструмент. Стародавні римляни використовували понад 150 різних видів хірургічних інструментів, включно з саме цим шпателем, знайденим під попелом Геркуланума, і скальпелем, що поруч.

8.4. Скальпель

Обсидіанові скальпелі (від лат. scalpellum), найстарші з 2100 року до н.е., були знайдені в поселенні бронзової доби у Туреччині. Черепи з того самого часу і місця зберегли ознаки операцій на мозку.

Стародавні єгиптяни робили надрізи для бальзамування скальпелями з загостреного обсидіану, матеріалу, який досі використовується.

Перші медичні праці стародавніх греків вказують, що вони зазвичай використовували інструменти, ідентичні сьогоднішнім скальпелям близько 500 року до н. е.

Індійська аюрведична медицина згадує про використання гострих скалок бамбука.

Medical hammer

Молоточок медичний – діагностичний інструмент, що використовується у неврології для дослідження сухожильних рефлексів. Молоточком наносять різкі несильні удари у певні місця й оцінюють силу рефлексу.

Спершу такий метод простукування використовували для проведения перкусійної діагностики внутрішніх органів, наприклад, для отримання черевних рефлексів. Відомо, що для отримання результату такої ехолокації лікарі використовували власні пальці і ульнарний край кисті, моноауральні стетоскопи і що попадало під руку.

Перші неврологічні молоточки формою нагадували традиційний теслярсько-слюсарський інструмент. З часом вони набули досить різноманітних форм, і невдовзі їх почали оснащувати приладдями для перевірки больової і тактильної чутливості. Як правило, різні за конструкцією моделі називали на честь винахідника.

Поява зручних інструментів разом із розвитком теорії рефлексів, викликала справжню лихоманку опису їх нових патологічних різновидів.

У 1875 році був описаний “колінний рефлекс” і “лицевий феномен”, що викликається ударом молотка у ділянку “гусячої лапки” на обличчі.

У 1910 році, після удару молоточком по променевому краю кисті, був зафіксований рефлекс “променево-зворотнього симптому”.

Під час діагностування перкусії черепа, за допомогою простукування пальцем або молоточком при закритому роті хворого (для зменшення резонансу), могли визначити товщину черепної коробки, або за “звуком тріснутого горщика” водянку мозку. Хірурги перкусійно виявляли туберкульозний спондиліт у хребті і т.д. – майже все тіло хворого стало зоною перкусії.

Medical knife-saw (on the bone)

Медичний ніж-пила (по кістці). Потужний розвиток отримала хірургія у Стародавньому Римі. Тогочасні хірурги майстерно лікували колоті і різані рани, робили ампутації.

Проте хірургічна операція була близька до тортур. Оскільки з часів Гіппократа (V-VI століття до н.е.) і Галена (II століття н.е.) до другої половини ХХ століття було відносно мало інновацій у хірургії та хірургічних інструментах, цей інструмент є типовим для майже тисячолітньої хірургічної практики і висвітлює медичну реальність минулої доби.

Urethral probes or catheters

Уретральний зонд, або катетер – це медичний інструмент, який використовувався для дослідження і розширення трубчастих органів та подальшого лікування звуження сечівника. Порожниста трубка інструмента призначена для з'єднання природних каналів із зовнішнім середовищем з метою їх дренування, введення в них рідин, промивання, або проведення через них хірургічних інструментів.

Катетери використовувалися ще у 3000 році до н.е., щоб полегшити хворобливу затримку сечі. У той час багато матеріалів застосовували для формування порожнистої форми катетера: солому, згорнуте пальмове листя, порожнисті верхівки цибулі, а також золото, срібло, мідь, латунь і свинець.

Вже за часів Гіппократа існували цілителі, які вміли видаляти камені з сечового міхура. У “Каноні лікарської науки” Авіценни (980–1037 роки) ретельно описана техніка такої операції, ним же закладена практика катетеризації сечового міхура.

Ковкі катетери були розроблені у ХІ столітті. Згодом, як основа для катетерів, використовувалось срібло, так як воно могло згинатися до будь-якої бажаної форми і вважалось, що воно має антисептичну дію.

Свою руку до виготовлення і вдосконалення урологічного зонда доклав винахідник і державний діяч колоній, Бенджамін Франклін. Він разом із місцевим сріблярем працював над дизайном гнучких катетерів для використання його старшим братом Джоном.

Дані урологічні інструменти мають однакову форму кінчика, але кожна одиниця відрізняється від попередньої її діаметром.

Arrow removal tool

Інструмент для видалення стріл. Про цей пристрій (з початку XVI століття) відомо небагато, але припускають, що він вставлявся у рану у стиснутому положенні, при цьому центральний шток мав захопити стрілу. Леза ножиць із гострими краями назовні, розкривались ручками, так щоб розширити тканини навколо застряглої стріли і не допустити, щоб наконечник стріли рвав тканини тіла при його видаленні.

Clinical mercury thermometer

Клінічний ртутний термометр. Термометр Хікса з футляром був запатентований у 1884 році. Джеймс Джозеф Хікс (1837 - 1916 роки) з Лондона, Англія, був відомим виробником наукових інструментів у другій половині ХІХ століття. У 1861 році Хікс заснував свою власну компанію на вулиці Хаттон Гарден, 8, де виготовляв наукові і медичні прилади.

До 1870-х років компанія Джеймса Хікса була, мабуть, найважливішим постачальником барометрів і термометрів у Лондоні в той час. Він став першим великим виробником клінічних термометрів і термометрів, що застосовуються у метеорології і пивоварінні. Його компанія розширилася, щоб зайняти номера 8, 9 і 10 на Хаттон-Гарден у 1878 році. Окрім термометрів, барометрів, манометрів, анемометрів і багатьох інших типів контрольних приладів, у 1910 році на Хаттон-Гарден, 8, 9 і 10 почали виготовляти прилади для дослідження верхніх шарів атмосфери.

Джеймс Дж. Хікс з Лондона стверджував, що за своє життя він виготовив 13 мільйонів клінічних термометрів, які постачались по всій імперії.

Bone levers

Кісткові важелі. Із нотаток Галена (ІІ століття н.е.), можемо припустити, що цей інструмент використовували для повернення зламаних кісток в потрібне положення і, можливо, для видалення зубів.

A sickle-shaped scalpel

Скальпель серпоподібний. Інструмент для роботи з нервами і сухожиллями під час хірургічних операцій.

Виверження Везувію у 79 році н.е. поховало римські міста Помпеї і Геркуланум під попелом і пемзою. Століття по тому під вулканічним матеріалом було розкопано багато добре збережених артефактів. Серед них були і хірургічні інструменти з Будинку хірурга Помпеїв, названого так через характер предметів, знайдених там. Зображення 8.3, 8.4, 8.10 і 8.11 ілюструють їх.

Fragment. Opium Marijuana Cocaine
15x22 cm oil on canvas

Opium

Опій – це висушений латекс, отриманий з опійного маку (Papaver somniferum). Приблизно 12% опійного латексу складається з анальгетика алкалоїду морфіну, який піддається хімічній обробці з метою виробництва героїну та інших синтетичних опіоїдів для використання у медицині.

Для нелегальної торгівлі наркотиками морфін витягується з опійного латексу, зменшуючи об'ємну вагу на 88%. Потім його переробляють на героїн, який в 2-4 рази сильніший за морфін. Зменшена вага і об'єм полегшують контрабанду.

Середземномор'я містить первинні археологічні свідчення використання опію людиною. Відомо про культивацію маку ще за 5000 років до н.е. У добу неоліту його вирощували, як продукт харчування, анестетик і для використання у ритуалах.

Дані давньої Греції вказують на те, що опій споживався декількома способами: через вдихання парів, як супозиторії, або медичні припарки.

Шумерська, ассирійська, єгипетська, індійська, мінойська, грецька, римська, перська і арабська імперії широко використовували опіум, який був найпотужнішою формою знеболювання, що коли-небудь існувала і дозволяла древнім хірургам проводити тривалі хірургічні процедури. Опіум використовувався з отруйним болиголовом як у медицині, так і для швидкої і безболісної страти людей, або для самогубства.

Опіум згадується у найважливіших медичних текстах стародавнього світу, включно з Папірусом Еберса і творами Діоскорида, Галена і Авіценни. Останній, у медичному трактаті “Канон медицини”, описав опій, як найпотужнішу рослинну речовину, порівнюючи його з мандрагорою та іншими високоефективними травами. У тексті перераховані лікарські ефекти опію, такі як знеболення, гіпноз, протикашльовий вплив, шлунково-кишковий вплив, когнітивний вплив, пригнічення дихання, нервово-м'язові порушення і сексуальна дисфункція. Це також стосується потенціалу опію і як отрути. Цей класичний текст був перекладений на латину в 1175 році, а пізніше на багато інших мов, і залишався авторитетним до ХІХ століття.

Використання лауданума Парацельса (дивись 3.10) було введено в ужиток у 1527 році. За життя Парацельс вважався авантюристом, який спростовував теорії і оскаржував корисливі мотиви сучасної медицини, але саме його методи лікування стали переломним моментом у західній медичній практиці. Згодом, лауданум став основою багатьох популярних патентованих ліків ХІХ століття.

У 1660-х роках лауданум рекомендував від болю, безсоння та діареї відомий “батько англійської медицини” або “англійський Гіппократ” – Томас Сіденхем, якому приписують цитату: "Серед засобів, які Всемогутній Бог дав людині, щоб полегшити її страждання, жоден не є настільки універсальним і таким ефективним, як опіум".

Порівняно з іншими хімічними речовинами, доступними звичайним лікарям XVIII століття, опій був доброякісною альтернативою миш'яку, ртуті або блювотним засобам, і взагалі надзвичайно дієвим у боротьбі з широким спектром захворювань. Через запор від вживання опію, він був одним з найефективніших методів лікування холери, дизентерії та діареї. Як засіб від кашлю, опій призначався для лікування бронхіту, туберкульозу та інших респіраторних захворювань. Оскільки опіати вважалися гуманною альтернативою покаранню або ув'язненню, їх використовували для заспокоєння умів людей з психозами та для лікування психічно хворих, або тих, кого вважали божевільними. Медичні підручники навіть рекомендували його вживати людям з хорошим здоров'ям, щоб “оптимізувати внутрішню рівновагу людського тіла”.

У Сполучених Штатах зловживання опіумом почалось у другій половині ХІХ століття і було в основному пов'язане з китайськими іммігрантами.

Широке медичне використання необробленого опію, який солдати називали "Божими ліками", тривало протягом Громадянської війни. З 1861 по 1865 роки Армія Союзу використала 80 000 кг опійної настоянки і порошку та близько 500 000 таблеток опію.

Поширилось призначення і видача легальних опіатів лікарями і фармацевтами для жінок із “дамськими скаргами” (головним чином для полегшення менструального болю та істерії). В кінці ХІХ століття у США було зафіксовано від 150 000 до 200 000 опіоманів, і половина з них були жінками.

У Китаї рекреаційне вживання опіуму почалось у XV столітті, але було обмеженим через його рідкісність і видатковість – “сльози маку” цінувались на ціну золота. Торгівля опієм стала більш регулярною у XVII столітті із появою тютюнової люльки; при курінні препарат має набагато сильнішу дію, і залежність від нього посилюється.

Заборона опію у Китаї почалась у 1729 році, проте супроводжувалась майже двома століттями зростання його вживання. Незважаючи на суворі покарання імпорт опіуму неухильно зростав з 200 скринь на рік у 1722-1735 рр., до 1000 у 1735-1796 рр., до 4000 у 1796-1820 рр. і до 30 000 у 1820-1850 рр.

Китай мав позитивний баланс у торгівлі з англійцями, що призвело до зменшення британських запасів срібла. Тому англійці, для покращення свого балансу, намагались заохотити вживання опію китайцями і постачали його з індійських провінцій.

В Індії його вирощування, а також виробництво та перевезення до Китаю були суворо підпорядковані Британській Іст-Індійській компанії. Індійських фермерів змушували вирощувати мак проти їхнього бажання. Існувала розгалужена і складна система агентств, що займались управлінням виробництва та розповсюдження опію і в Індії. У деяких провінціях знищувались продовольчі культури, щоб звільнити місце для опіумних плантацій. Це спричинило народні повстання і смерть понад 10 мільйонів людей у результаті бенгальського голоду 1770 року.

Контрабанда опію забезпечувала від 15 до 20% доходів Британської імперії і одночасно почала викликати нестачу срібла у Китаї. Масове знищення опіуму емісаром китайського імператора Даогуана, в спробі припинити імпорт опію, призвело до Першої опійної війни 1839-1842 років, у якій Британія перемогла. Після поразки у Другій опіумній війні 1857-1858 років, Китай був змушений легалізувати наркотик і почав масове внутрішнє виробництво. Пік імпорту опію досяг максимуму в 1879 році, склавши 6700 тонн, і до 1906 року Китай виробляв 85% опію в світі, близько 35000 тонн, і 27% його дорослого чоловічого населення регулярно вживали опій.

Уряду Мао Цзедуна зазвичай приписують викорінення як споживання, так і виробництва опію в 1950-х роках через соціальні реформи і нестримні репресії - 10 мільйонів наркоманів пройшли примусове лікування, торговці наркотиками були страчені.

У США та Австралії вживання і зберігання опіатів були заборонені у 1908-1909 роках.

У Великій Британії в 1926 році, з прийняттям Закону Роллстона, уряд передав контроль над вживанням опію лікарям, а не фармацевтам. Лікар міг призначити такі опіати, як морфін і героїн, якщо він вважав, що пацієнт має медичну потребу, оскільки залежність розглядалась, як медична проблема.

Незаконний продаж опію став однією з найкоштовніших у світі торгових операцій з окремими товарами і був названий “найтривалішою і систематичної міжнародною злочинністю сучасності”.

Ліків, які б відповідали знеболюючій дії опіатів, досі не знайдено.

Marijuana

Марихуана – це назва рослини канабісу, або коноплі і, більш конкретно, препарату з неї. Слово канабіс походить від грецького κάνναβις (лат. cannabis), яке запозичили у скіфів чи фракійців.

Конопля має медичну історію, що налічує тисячі років у багатьох культурах.

Її використання у доісторичних суспільствах Євразії і Африки, як змінюючого свідомість наркотику , було підтверджено археологічними знахідками. Найдавнішим письмовим звітом про вживання канабісу є згадка грецького історика Геродота про центрально-євразійських скіфів, які приймали парові ванни з каннабісом у V столітті до н. е.

Канабіс вирощували, принаймні, з ІІІ тисячоліття до н.е. У північно-західному Китаї виявили канабіс у 2700-річній могилі шамана. Дані свідчать про те, що його курили ще 2500 років тому в горах Паміру, як ліки або як психостимулюючий препарат. Він вперше згадується в індуїстських Ведах між 2000 і 1400 роками до н.е. Деякі індуси називали його "їжею богів".

Класичні греки і римляни вже використовували коноплю, в той час як на Близькому Сході вона поширювалась по всій ісламської імперії. У 1545 році канабіс засіяли і у західній півкулі, де іспанці вирощували його у Чилі для використання волокна. У Північній Америці коноплю культивували для виготовлення мотузок, одягу чи папера.

З початку ХХ століття, канабіс підлягає юридичним обмеженням. Володіння, використання та вирощування канабісу є незаконним у більшості країн світу. Але багато де узаконено медичне використання марихуани, схвалене лікарем.

Марихуана є психоактивним лікарським засобом, що використовується у медичних або рекреаційних цілях. Основною психоактивною її складовою є тетрагідроканабінол, одна з 483 відомих сполук у рослині, у тому числі не менше 65 інших канабіноїдів. Канабіс можна вживати методом куріння, випаровування, в їжі або як екстракт.

Канабіс дає психічні та фізичні ефекти, такі як створення піднесеного або пригніченого почуття, загальної зміни в сприйнятті, підвищеного настрою і сильного апетиту. Він використовується для зменшення нудоти під час хіміотерапії, для поліпшення апетиту у людей з ВІЛ / СНІДом і для лікування хронічного болю і м'язових спазмів. Ефект триває від двох до шести годин. Короткострокові побічні ефекти можуть включати зниження короткочасної пам'яті, сухість у роті, порушення рухових навичок, почервоніння очей і відчуття параної або занепокоєння.

Згідно з аналізом Delphic, що провели британські дослідники в 2007 році, канабіс має нижчий фактор ризику залежності, ніж нікотин і алкоголь. Проте, щоденне вживання канабісу може корелювати з психологічними симптомами абстиненції, такими як дратівливість або безсоння, і схильність до панічних атак може зрости з підвищенням рівня метаболітів тетрагідроканабінолу. Проте, симптоми скасування канабісу зазвичай слабо виражені і ніколи не загрожують життю.

У всьому світі в 2013 році офіційно було виготовлено 60 400 кілограмів канабісу. Це найпоширеніший нелегальний наркотик у світі, хоча у деяких юрисдикціях він є законним.

Марихуана також може бути використана для духовного споживання, що не переслідується законом. Рух Растафарі приймає канабіс, як причастя. Як і растамани, деякі сучасні гностичні християнські секти стверджують, що конопля є Древом Життя.

Cocaine

Кокаїн, або кока (від слова кечуа “кука”) – це природна речовина, що міститься у рослині кока ерітроксилон, яка в основному вирощується у Південній Америці.

Понад тисячі років перуанці жували листя кокаїнового куща, який має життєво важливі поживні речовини, а також численні алкалоїди, в тому числі кокаїн. Лист коки і досі жується деякими корінними громадами. Рештки листя коки були виявлені у стародавніх перуанських муміях, а кераміка того періоду зображує людей з надутими щоками. Існує також доказ того, що ці культури використовували суміш листя коки і слини, як анестезуючий засіб для проведення трепанації.

Коли іспанці прибули до Південної Америки, більшість з них спочатку проігнорували твердження аборигенів про те, що лист надає їм силу і енергію, і оголосило практику пережовування коки роботою диявола. Але після з’ясування правди, вони легалізували лист і обклали податком.

Падре Блас Валера у 1609 році писав: “Кока захищає організм від багатьох недуг, і наші лікарі використовують його у вигляді порошку, щоб зменшити набряк ран, зміцнити зламані кістки, вигнати застуду з тіла або запобігти її попаданню, а також вилікувати гнилі рани або виразки, які заповнені личинками. І якщо вона так багато робить для зовнішніх недуг, чи не матиме її виняткова чеснота ще більший ефект на нутрощі тих, хто її їсть?”

Широке розповсюдження наркотиків у Європі пов'язують з антиалкогольним законом, прийнятим в Англії у 1840 році. До цього періоду відноситься перший масовий спалах наркоманії в Європі. Саме тоді, внаслідок обмеження на продаж алкоголю, робочі прошарки Англії знайшли заміну алкоголю в опіумних таблетках, виробництво і продаж яких став процвітати. Щорічне вживання опіуму в Англії у 1859 році становило приблизно 27,5 тонн. В Ірландії в той же час почалась епідемія ефіроманіі, через що було відкрито явище загального наркозу. У Франції в цей період паралельно зростало вживання продуктів конопель. Головними споживачами були літератори, які, у 1830-1840-х роках, навіть створили клуб любителів гашишу.

Хоча властивості коки для стимуляції або придушення голоду були відомі протягом багатьох століть, виділення алкалоїду кокаїну відбулось лише у 1855 році. З цим відкриттям західна медицина почала швидко шукати можливі варіанти застосування кокаїну. Німецька фармацевтична компанія “Merck” почала випускати невеликі партії кокаїну в 1860-х. З 1879 року його застосовували для лікування морфінової залежності. Але тільки у 1880-х кокаїн стали широко використовувати у медичних цілях і виробляти в промислових масштабах, як місцевий анестетик, або антидепресант. Як наслідок, у 1885 році компанія “Merck” випустила цілих 83,3 кг кокаїну.

Одним з перших прихильників кокаїну в науковому світі був Зигмунд Фрейд, який у своїй монографії “Uber Coca” писав: “Бадьориста і тривала ейфорія, яка нічим не відрізняється від нормальної ейфорії у здорової людини. Ви відчуваєте підвищення самоконтролю і отримуєте більшу життєву силу і працездатність. Іншими словами, ви просто нормальні, і незабаром вам буде важко повірити, що ви перебуваєте під впливом якогось наркотику. Виснажлива інтенсивна фізична робота виконується без будь-якої втоми. Цим результатом насолоджуються без жодних неприємних наслідків, що приходять за збудженням, викликаним алкогольними напоями. Ніякої жаги до подальшого вживання кокаїну не виникає після першого або навіть після багаторазового прийому препарату.”

У 1885 році американський виробник “Parke-Davis” продавав кокаїн у різних формах, включно як сигарети, порошок і навіть суміш кокаїну, яку можна вводити безпосередньо у вени за допомогою голки, що входить у комплект. Компанія пообіцяла, що її кокаїнові продукти “зроблять боягуза хоробрим, мовчуна красномовним, а страждальця нечутливим до болю”.

“Щіпка листя коки” була включена у 1886 році в оригінальний рецепт “Coca-Cola” Джона Пембертона, хоча з 1906 року компанія почала використовувати декокаїнізоване листя, після прийняття Закону про чисті продукти харчування і ліки.

У 1887 році головний хірург США порекомендував кокаїн як засіб від депресії, а також заявив, що від нього не виникає залежності.

У кінці ХІХ століття в Європі різні форми наркоманії стають настільки помітним соціальним явищем, що багато видатних літераторів у своїх творах яскраво описували цю сторону життя тодішньої цивілізованої громади. Наприклад, його вживав видатний Шерлок Холмс, як правило, щоб компенсувати нудьгу, яку він відчував, коли не працював над справою. У 1909 році Ернест Шеклтон привіз в Антарктику таблетки кокаїну марки “Примусовий марш”, як і рік тому капітан Скотт у своїй горезвісній подорожі на Південний полюс.

Так до 1911 року вживання кокаїну в Лондоні стало сприйматися як суспільне явище, він став атрибутом життя певних верств, до його дії, крім інших, активно вдавалися повії і солдати. Однак широкому поширенню кокаїну завадив початок Першої світової війни. Воєначальники, стурбовані тим, що він пригнічує волю, вжили всіх заходів для його заборони. З 11 травня 1916 року споживання кокаїну і ще ряду нарковмісних речовин солдатами британської армії опинилось поза законом.

Як відомо, кокаїн є сильним стимулятором, і в основному використовуються, як рекреаційний наркотик. Зазвичай його нюхають, вдихають у вигляді диму або розчиняють і вводять у вену. Психічні ефекти можуть включати втрату контакту з реальністю, сильне почуття щастя або хвилювання. Фізичні симптоми можуть включати прискорене серцебиття, потовиділення і розширені зіниці. Великі дози можуть призвести до дуже високого кров'яного тиску або температури тіла. Ефект дії починається від перших секунд / хвилин використання і триває від 5 до 90 хвилин. Після нетривалого періоду використання існує високий ризик виникнення залежності, також збільшується ризик інсульту, інфаркту міокарда, проблем з легенями у тих, хто його курить, зараження крові і раптової серцевої смерті. Кокаїн, який продається на вулиці, зазвичай змішують з місцевими анестетиками, кукурудзяним крохмалем, хініном або цукром, що може призвести до додаткової токсичності.

З 1961 року міжнародна єдина конвенція про наркотичні засоби зобов'язує держави визнавати злочинним вживання кокаїну в рекреаційних цілях.

Деякі країни, такі як Перу і Болівія, дозволяють вирощувати лист коки для традиційного споживання місцевим корінним населенням, але забороняють виробництво, продаж і споживання кокаїну. В окремих частинах Європи, США та Австралії дозволяють використовувати перероблений кокаїн у медичних цілях, наприклад, як місцевий знеболюючий засіб при хворобливих процедурах у роті, носі, або на слізних залозах.

За оцінками, нелегальний ринок кокаїну становить від 100 до 500 мільярдів доларів США на рік. Станом на 2019 рік Колумбія є найбільшим в світі виробником кокаїну, обсяг виробництва якого збільшився більш ніж втричі з 2013 року.

Кокаїн є другим найчастіше уживаним нелегальним наркотиком у світі після канабісу.

Дослідження, проведене на всій території Сполучених Штатів, показало, що близько 48% людей, які закінчили середню школу в 1979 році, вживали кокаїн для відпочинку в якийсь момент свого життя. Протягом наступних десятиліть статистика коливалась. На сьогодні, споживання кокаїну збільшується в Європі, причому найвищі показники поширення в Іспанії, Італії, Ірландії та Великій Британії. У 2014 році саме у Лондоні була найбільша концентрація кокаїну в стічних водах в порівнянні 50 європейських міст.

Так у результаті хрестових походів і подорожей Марко Поло, європейці отримали опіум і гашиш, широко поширені на Сході. Відкриття Америки дало світу різні галюциногени, табак і кокаїн.

Fragment. "Aperi oculum veritati"
15x22 cm oil on canvas

Bourdalou or urinal

Бурдалу, або нічна ваза – це портативний туалет для нічного використання у спальні. До появи сантехніки у приміщенні і туалетів зі зливом, нічні горщики були поширені у багатьох культурах.

Принаймні з VI століття до н.е. горщики використовувались у Стародавній Греції, а золотий пісуар Марка Антонія (І століття до н.е.) доводить, що коштовність нічного горщика оцінювалась у Римі як ознака престижу.

До початку XVI століття камерний горщик набув звичної для нас форми. Проте до XVIII століття користування ним було менш інтимною справою, ніж згодом. Наприклад, існувала традиція “королівських прийомів на горщику” (Франциск I, Катерина Медічі, Людовик XIV), якій наслідувала і частина знаті.

В Англії панувала звичка тримати нічні горщики у шафках в їдальні; після трапези жінки виходили з приміщення, а чоловіки діставали горщики і користувалися ними, що приголомшувало іноземців.

Особливим різновидом нічного горщика XVII-XVIII століть був витончений предмет французького побуту – бурдалу (фр. bourdalou). Це жіноче підкладне судно, що за формою нагадує соусник, яке можна було використовувати, не знімаючи і навіть не задираючи одяг.

За легендою, назва походить від імені Луї Бурдалу, який за часів Людовика XIV (“король Сонце” Франції і Наварри у 1643-1715) читав настільки довгі проповіді, що дами, аби мати можливість дослухати їх до кінця, брали із собою до церкви “денні вази”.

Вельможна дама, сховавши бурдалу у муфту, могла прихопити його із собою на візит, або у тривалу подорож, як мобільний горщик. Служниці були навчені акуратно підсовувати бурдалу під спідниці пані (трусів в той час жінки не носили), хоча піднесений кінчик з одного боку і ручка з іншого дозволяли жінці справити нужду і без допомоги сторонніх, в положенні стоячи.

Цей основний асенізаційний засіб залишався звичним предметом побуту в міських будинках і після впровадження у XVII-XVIII століттях ватерклозета. До налагодження в європейських містах нагляду за санітарією і до появи систем каналізації, вміст горщиків часто виливався прямо на вулицю, не чекаючи на віз золотаря.

Для багатьох до середини XIX століття альтернативою використання нічного горщика була довга холодна прогулянка до клозету серед ночі, і хоча встановлення систем водопостачання і водовідведення почало витісняти камерні горщики, все ж вони залишалися чимось звичним до середини ХХ століття.

ALTARS

Published: March 27th 2024

Follow Following Unfollow

ALTARS

Owner

ALTARS

Tools

Creative Fields